Робота за їжу

Страх втратити (чи не знайти) роботу входить у перелік найпоширеніших соціальних фобій українців разом із побоюванням стрімкого зростання цін і загрозою невиплати зарплати. Ще занадто свіжі в народній пам'яті лихий початок дев'яностих, коли заводи стояли, а чесно зароблені гроші доводилося чекати по півроку та більше. Сьогодні дефіцит робочих місць із стабільною зарплатою вже далеко не такий значний як у ті часи, проте розмір винагороди за працю не змінив формулу життя для більшості – "від зарплати до зарплпти". Та й як може бути інакше, якщо в структурі грошових витрат домогосподарств України досі більше половини складають продовольчі товари та гроші на харчування поза домом. За інформацією Держстату, в третьому кварталі 2011 року (найсвіжіші дані) на ці цілі було витрачено 52,3% від загального доходу середньостатистичної сім'ї. Ще 20,4% склали непродовольчі товари, 15,8% – оплата послуг, 2,2% – витрати на особисте підсобне господарство і тільки 9,3% – інші витрати, у тому числі на формування заощаджень, ремонт, допомога родичам та ін. Усього лише 3,9 млн. домогосподарств із 17 млн., тобто менше чверті, мають середній загальний дохід понад 1920 грн. у місяць. З іншого боку, за даними того ж Держстату, в грудні минулого року 117,5 тисячам найнятих робітників була нарахована мінімальна зарплата (на той момент 1004 грн.).
Основною внутрішньою причиною, за якою люди покірливо працюють "за копійки", є страх втратити навіть цей мінімум, що дозволяє хоч важко, але виживати. А головний зовнішній чинник полягає в тому, що в Україні за усі роки незалежності так і не сформувалися впливові, незалежні від працедавців профспілки. Саме ефективна профспілкова система допомагає найнятим робітникам здолати цей страх, вступаючи в конфлікт із працедавцем за збільшення зарплати. Нинішні генеральні угоди між європейськими профспілками і власниками тамтешніх компаній взагалі передбачають безперервне поетапне збільшення зарплат й інших соціальних гарантій, перетворюючи страйки чи не на анахронізм. Коли ж до них все-таки удаються, як правило, конфлікт вирішується на користь профспілок. В Україні ж успішні страйки за останнє десятиліття можна перерахувати по пальцях. Останній приклад – всеукраїнська акція протесту вчителів весною 2011 року, що змусила Кабмін ввести 20-відсоткову надбавку до окладів для усіх категорій педагогічних працівників. Якщо держсектор іноді демонструє активність, то про протести на заводах, що належать приватному капіталу, не чутно зовсім. Сміливість учителів обумовлена розумінням того, що їх нікому замінити. А працівники, які одержують гроші у хазяїна, ризикувати своїм мінімальним соціальним комфортом не готові. Якщо відкриєш рот, то завтра опинишся на вулиці, а профспілковим "лідерам", які одержують зарплату в тій же заводській касі, на твої проблеми плювати.
У Європі та США найняті робітники спочатку створювали каси взаємодопомоги, яка потім перетворювалася у профспілки, і вже після цього, щоб посилити вплив, на базі профспілок стали створюватися політичні партії. Найвідоміший приклад такої еволюції – польська "Солідарність". А Україна, що надмірно захопилася іграми в партійне будівництво просто з початку дев'яностих, перші два етапи пропустила. І тепер за це розплачується – бідністю й одночасно страхом повстати проти неї.

http://smi.liga.net/
Підготувала Олена ТАРАСЕВИЧ

За матеріалами hitjob.com.ua